І. В. Хільченко автор
ЛЕГЕНДА ПРО
ЧЕРНІГІВКУ
Козацький краю, рідна ненько,
Чернігівко моя свята,
Ясна мов зіронька раненька,
Убого-затишна, проста.
По-своєму
велична, пишна,
Духмяно
квітнеш навесні,
Спокуслива і
трішки грішна...
Та спогади
твої сумні.
Було давно це, буйний вітер
Свистів у травах степових,
Стежину слав з чумацьких літер,
...Вік
вісімнадцятий, родилась
В роки великих перемін,
За тебе
матінка молилась,
Молився гучно
в церкві дзвін.
Чернігів – батько твій славетний,
Його ти донечка мала,
Чернігівщини люд дотепний,
Ти родовід йому дала.
Смілива ти, шукала волі,
Із Півночі
на Схід брела,
Солодкої
цуралась долі,
До моря,
далі від Дніпра.
Тут пахло степом, диким медом,
Буяла пишна ковила,
Вдаряло грізно шквальним градом,
Кохання й спокій тут знайшла.
Зліпила
мазанку, в цій хаті
Сім’ю на ноги підвела,
І степ
нарешті став багатий,
Сади, в
колодязях вода.
Токмачка-річка невеличка,
Твій стан з ставками обвели,
Немов шовкова синя стрічка,
Дороги перші пролягли.
Загуркотіло, зашуміло
Твоє життя на чужині,
За тебе серце все ж щеміло,
І сни наснилися сумні.
Смерть у обличчя заглядала,
Не бавила тебе війна,
В роки голодні як страждала,
Та сила жити все ж жила.
Розправила жіночі плечі,
Мов вільна птаха два крила,
Із року в рік росла малеча,
Весна
все їм вінки плела.
Була селом і поселенням,
Новобудовами ростеш,
І селище – людське творіння,
Районну місію несеш.
Пройшли роки, тобі за двісті...
Історія кує літа,
В
біло-рожевому намисті,
Ялиновий
янтар зліта.
Туманно мариться чи сниться,
Я бачу гарну, осяйну
Чернігівку, де пісня ллється,
Привітну, сильну, чепурну.
Рядочками біленькі хати,
Будівлі,
поверхів по п’ять,
Налитий колос, обжинати
І золоті
лани збирать.
О, моя мріє, радість світла,
В душі тривога, в серці біль, –
Чернігівко, ти так розквітла,
Дай щастя кожному, хліб-сіль.
О, селище
міського типу,
Колиска
діточок своїх,
Не одягай байдужу
свиту,
Не загуби надій моїх!
Немає коментарів:
Дописати коментар